Прошло несколько месяцев после начала глобальных миграций и вот я понял, как скучаю по ХБ...

Наверное, до прошлой недели никто не говорил о порнографии так долго, много и часто. То ли недавнее закрытие сайта Pornolab.net так на народ подействовало, то ли просто весна пришла… Вывод пока лишь только один: порно было, есть и будет!

Читать полностью >>

Вне всяких сомнений, одной из самых ярких и узнаваемых личностей на Украинском форуме Интернет-деятелей был Владислав Цыплухин, Руководитель пресс-службы ВКонтакте и по совместительству активный твиттерянин...

Читать дальше...

В минувшую пятницу в Киеве прошел Украинский форум Интернет-деятелей (iforum.com.ua). Как всегда, не обошлось без FEMEN.

Читать дальше...

 

АУКЦІОН ПОБАЧЕНЬ Інституту журналістики >>

Українсько-Японський Центр збирає на акцію

"Підтримай Японію!"
Приходь на флеш-моб!

20 березня 2011, неділя

13:00 - 14:00
Інструктаж (Арка дружби народів)

14:45
Флеш-моб (вул. Хрещатик, 36, перед КМДА)

Бажано мати при собі червону хустину-бандану, білого журавлика-орігамі та ручку.

Сьогодні знов повернувся до Києва. Тиждень гостював у місті Суми.

Просили викласти :).

Ранок 11 березня, Суми, площа Незалежності.

Вечером проходил мимо городской прокуратуры. Возле неё на всю улицу что-то кричала пьяная женщина. Рядом было полно милиционеров, которые совершенно не обращали на неё внимание... "Прокурор, видимо," - автоматически подумал я. Чуть далее еще один хранитель правопорядка флиртовал с нетрезвой девицей, громко смеясь на всю площадь... А народные завывания то ли в честь Масленицы, то ли в канун 8 марта еще долго гудели в моих ушах. Город называть считаю совершенно бесполезной вещью, так как подобная картина характерна чуть ли не каждому уголку страны. И это страшно... Страшно, когда вокруг агрессивные милиционеры. Страшно, когда врут журналисты. Страшно, когда врачи решают, кому жить, а кому нет, принимая роды. Страшно, когда людям на всё это наплевать...

Сегодня вот все просят прощения... А как насчёт обычных дней, друзья?!... Вот-вот...

Спасибо "Партии" за еще один повод напиться в зюзю... От праздника ведь ничего не осталось. Не так ли? Всё высокое мы, люди, обязательно должны превратить в банальное. В данном случае - банально наглотаться "оковитої".

На улице сегодня шёл снег и было так красиво, что просто не передать словами. Давно уже мечтаю о весне, но этим вечером победило какое-то возвышенное новогоднее настроение. Шёл по улице и увидел девушку, которая гуляла с ребеночком и собакой... Искренне и по-детски заулыбался, как дурашка :))).

Добрий день!

Щотижня в рамках Інтернет- проектів "Сampus Radio Ukraine" та сайту RAtata.com.ua я обиратиму найкращі за рейтингом пости та говоритиму про них в ефірі радіо чи писатиму в оглядах.

Пропоную Вам долучатися і писати цікаві пости! Цим самим Ви розвиватимете і сервіс "Хайблоггер", останнім часом на ньому, на жаль, усе менше цікавих і змістовних постів. Прикро, але активність користувачів помітно знизилася.

Також пропоную Вам писати в коментарях до цього запису свої запитання до адміністрації сервісу "ХБ". На найцікавіші та найбільш популярні з них ми запропонуємо відповісти керівництву сайту.

Дякую за увагу та Ваші пости!

З повагою, журналіст Володимир Леготкін.

Сьогодні воістину шалений день! Про мороз і дороги, на яких можна зробити «сальто об асфальт», яким присвятив минулий пост, тепер мовчатиму, але сьогоднішній понеділок мене просто порадував своєю безглуздістю. І Святий Валентин тут зовсім ні при чому :).

Ще раз переконуюся в тому, що все вирішує щасливий випадок. Або нещасливий... А ще, звісно, громадський транспорт – місце інтриг і зради, підступності та обману, кохання і розчарувань… Місце, де окрилені конкуренцією літні люди часто забувають і про свій вік, і про стан здоров’я… Та що там казати, забувають не те, що про банальну етику, а й про здоровий глузд загалом.

Відтак, простоявши на зупинці більш ніж півгодини (11:50 – 12:25, враховуючи, що на місці призначення треба було б бути вже о 12:20) у чеканні маршрутки, я, наскрізь відчувши себе сніговиком, повернувся додому з пустими руками і червоним обличчям. Тут варто зазначити, що через заплановану справу під кодовою назвою «12:20» я відмінив інше, навіть більш важливе для мене діло. Одразу говорю, що і там, і там усе закінчилося добре, тим паче, що в таких умовах дібратися до роботи/університету/дому нормально не зміг не тільки я, а й ті, з ким планувалися зустрічі.

З горя вирішив я відвідати «Макдональдс». Той, який усі просто ненавидять, розповідаючи про шкідливість фаст-фуду, але продовжують регулярно відвідувати… Так от, приземлившись за одним із столиків, побачив, як за сусіднім, сформулюю це так, в рясах обідають представниці церкви. Можливо, це видовище здається дивним лиш мені одному, але ж, я думав, що фаст-фуд - один із "заборонених плодів". Усі ми люди, всі хочемо їсти, але ж є якась ідеологія…

Далі було не менш цікаво. Спустившись у підземку на «Вокзальній» (а я був переконаний, що встигну куди треба, бо не на маршрутці ж уже… тим паче, маю ще купу часу в запасі… наївний), побачив, як усіх пасажирів (знову ж таки намагатимуся сформулювати думку якомога коректніше) попросили вийти із вагонів метро, хоча тон фрази «пасажири, покиньте вагони» прозвучав не так уже й доброзичливо. Дізнаватися причину таких дій не було часу. Поїзд висадив усіх і кудись поїхав. Підземка була набита розчарованими пасажирами... Відтак, мені довелося пропустити три рейси метро, аби влізти в який-небудь вагон. В результаті, я із запізненням, але все ж таки дібрався до станції призначення. Але, на мій великий подив, подію, на яку я так тяжко добирався, просто відмінили. Причому, зовсім не через мене,а через те, що з 13 чоловік з'явилося тільки троє, інші "погубилися" на київських дорогах...

Нагулявшись по морозному місту, повернувся додому. Дещо шокований, але з веселим настроєм. Зробив висновок, що вагон часу в запасі - ще не гарантія того, що Ви встигнете на зустріч чи ще кудись. Спитаєте, чому не взяв таксі? Одразу в декількох фірмах заявили, що "вільних авто наразі нема"...

До речі, користуючись нагодою, вітаю всіх зі святом кохання! Хай і Вам життя приносить сюрпризи! Повірте, так жити веселіше :).

Хто не знає, що таке київська пробка, той народився в сорочці… Бо то така весела традиція: кожного вечора збиратися половині Києва, наприклад, в районі «Шулявки» чи ще де-небудь, кудою обов’язково проходить і твій маршрут.

Щасливий гомін «бібікалок» і голосне викрикування матів… Що може бути веселішим? Невже теплий дім зрівняється із можливістю годинки дві простояти в дорозі, вирвавшись від роботи, сім’ї, друзів та слухаючи музику чи сидячи в Інтернеті. Саме в цей момент телефон просто розривається від дзвінків. Просто щастя, коли тебе всі пам’ятають, скажете Ви. Та ж бо ні! Бо телефонують колеги, а ти запізнюєшся на важливу зустріч. Телефонує начальство, коли ти не встигаєш на роботу, просиджуючи в кріслі авто. Телефонує кохана людина, бо ти не можеш доїхати до театру, а ви давно вже планували сходити на виставу… Ну, просто мрія бізнесменів, артистів, політиків, звичайних городян!..

Якщо Ви живете в столиці, то просто не маєте права не простояти в пробці!

А ще веселіше, коли на дорозі жахлива ожеледиця, і рух паралізовано взагалі. Так, як сьогодні. Було цікаво спостерігати, як в один ряд вишикувалося з 15 тролейбусів, і всі вони стояли на мосту «Шулявки». Городяни ж із нетерпінням чекали транспорт, катаючись по тротуарам (хто на ногах, а хто і на п’ятій точці!), бо ж біля зупинок з’явилися справжні льодові арени. Жоден каток місцевих розважальних комплексів із ними не рівня :).

І куди вже тій «Диканьці» до нашого Києва! На вулиці справжній дубар!!! Вітер, жахлива завірюха зі снігом… І я собі в кросівочках намагаюся добігти додому, бо ж знаю, що зараз жоден транспорт мені не в допомогу, а «килимок-самоліт» в’язати дуже довго. Поки зроблю, задубію. "Повний підписздесь!", - сказав би мер одного з українських міст :).

Зупинки переповнені гомінливими киянами. У місто прийшла зима.

(Увага! Не є автобіографічною історією!)

Частина перша: http://vlegotkin.hiblogger.net/898992.html

Я хворий. І Ти про це знаєш. Про це знаю Я. І більш ніхто.

Мене не вилікують ні тибетські монахи, ні алтайські шамани, ні навіть бабка-шептуха з сусіднього будинку… Я знаю, що проблема тільки в мені, а вчені ще не винайшли ліків, щоб загоїти душу.

Ти думала, я божевільний… Я ж знаю, це Ти тоді покликала санітарів. Ти боялась мене… Та ні, насправді ж ти боялася того, що я говорю страшні речі. Правдиві речі.

Сигарета, друга… Лише вони мене зараз рятують. Знала би моя Мама, що Я курю, прокляла би навік, мабуть. А може й ні… Пробачила б. Вона завжди мене пробачала… Але чи пробачила Вона б мене за те, що сам себе вбиваю? У мене рак, а Я курю… Смалю, як навіжений. Пробач, Матусю…

Наковтався якихось пігулок, користі з яких не більше, аніж від моднявого капелюшка у плюс п’ятдесят, а назви яких я не те, щоб запам’ятати, а вимовлю не з першого (ба навіть не з другого) разу. Час на роботу. Вдягати маску радості і валяти працелюбного дурня. Але Я цього не робитиму, як не роблю вже не перший рік, за що мене вже не раз хотіли звільнити.

Просто Я вже давно вищий за всіх цих офісних вовкулак, що готові випити твою кров, тільки відвернися.

Чи хочу Я жити? Я міг би себе врятувати від власної хвороби однією лиш думкою, але Я не готовий це зробити. Поки що. Мені тісно в цьому світі.

Пам’ятаєш, як Ти прийшла тоді, коли я мучився без Тебе. Ти прийшла. Я думав… Я чекав… Я… Я… Скрізь це одне «Я»… А ти була пустою… Ти не змінилася… Я не різав собі вени, я не наковтався снодійного і навіть не намагався втопитись у ванній, в якій ти зробила цей дурний ремонт. Ці кольори… Навіщо? Навіщо?! Я просто Тебе вигадав… Вигадав таку собі ляльку… Ти навіть не мрія, Ти просто вигадка… Невдале марення. Даремне. Ти грала. Намагалася так красиво і переконливо зіграти свою роль. Ти навіть не здогадувалася, що все моє життя – це гра. Але гра одного актора…

Не думай про мене. Забудь. Я хворий. Я нікчемний. Я непотрібний. Самотній. Знов самотній. Зітри мій номер з телефону. Прийдеш, коли зрозумієш. Якщо встигнеш.

Жахливий кашель мучить мене вже сьомий тиждень… Я житиму! Мене ніхто не зупинить і Я сам. Бо я хочу жити. Я люблю жити! Але зараз маю лиш надію. «Буду жити! Геть думи сумні!»

Далі буде...

(Увага! Не є автобіографічною історією!)

Частина перша: http://vlegotkin.hiblogger.net/898992.html

На цьому світі легше бути психом чи ще якимось неадекватним. Так легше жити і менше проблем… Принаймні думав Я так, доки сам не потрапив до «білого дому»… Ні, звісно, ніколи б не сказав, що Я нормальна людина, але Звідти Я уже б не повернувся. Ніколи. Я це добре знаю.

Єдиним виходом стала втеча. Тікати… Тікати… Кілька тижнів у моїй голові крутилося це слово. Як утік я вже й не пригадаю. Це нереально, скажете Ви. Я сказав би це саме. Але зараз Я тут, сиджу поруч, в одній із місцевих кафешок і пригадую те все, як жахливий сон, коли мене, ще молодого і сповненого любові до життя, хотіли живцем продати дияволу…

Битись. Таке моє призначення. Від самого свого народження Я сам борюсь за своє життя. Постійно, з дня в день. У дитсадку я відстоював обід, у школі боровсь за оцінки (й нащо вони були мені треба), в університеті - за Тебе, зовсім не знаючи чи сама Ти цього хотіла…

Піймати, щоби втратити? Таку підлу істину подарувало мені життя? Навіщо?! Нащо мені таке?? Хочу бути один, ідіть усі, закрийте двері. Розбити телефон об стінку, перегризти кабель Інтернету… Але що це дасть? Від кого я втечу? Від тебе? А від себе? Хто сховає мене від самого себе?! Виявляється, бігти нікуди. І доки всі психологи світу будуть намагатися мені допомогти, Я вже зійду з глузду і покінчу з собою… Дурниці! Все це дурниці! Я ніколи не зможу відібрати в себе життя, хоч і говорю про це на кожному кроці. Ні, я не слабкий… Мабуть, навпаки!

Якби Я міг, то всіх би відправив у рай. Чесно. Я ніколи не брешу, вроджена щирість цього не дозволяє… Коли починаю брехати, я просто впадаю у марення і жодні ліки цьому не перешкода… Сам, Я сам зможу витягнути себе із пітьми.

У мене справді щира душа. І лиш її я вважаю найбільшим скарбом, усім, що в мене лишилося. А ще мої вірші… Усе, що Я маю– повітря, яким дихаю, і папку з аркушами паперу… Я не знаю, що буде завтра, кого Я зустріну і що буде далі… Я не знаю, де Я зараз, але точно знаю, що це все скоро скінчиться, а тому ще більше дорожу життям. Важливий кожен прожитий день…

Ти пам’ятаєш, що було між нами? Скоро всі про це дізнаються, мільйони людей! Повір! Пам’ятаєш, як добре нам було? Заради цього варто посміхатися і прокидатися кожного ранку. Жити заради цього!

Ще недавно Я був ніким, а зараз мене всі люблять… Але чому Я такий самотній??? Я один.

Встигнути… А навіщо щось встигати? Щоб жити?.. Щоб жити.

Ковток чорної міцної кави… Скоро Я буду з Вами…

Далі буде...

НАРОД!!! Це просто геніально!!! Не міг не поділитися знайденим із Вами. Розміщую все без змін, і з посиланням на автора http://abelomorov.livejournal.com/

Давно я так не сміявся...) Хоча тут, мабуть, плакати треба.

Почитайте. Воно того варте!!!!!!Читать дальше...

Дзенькіт келихів із шампанським, запах зеленої ялинки та свіжих мандаринок, грім салюту за вікном та радісні вигуки перехожих. Поряд найближчі люди, друзі, випадкові знайомі... Так круто, коли навколо всі святкують і вітають один одного... Щиро, з позитивом...

Дід Мороз уже тут, тож загадуйте бажання! Вірте в чудо, і воно обов'язково станеться :))

Бажаю Вам щастя, друзі.

Позаду ще один рік. 2010 для багатьох став роком нових відчуттів та переживань, нових емоцій та почуттів, успіхів і розчарувань...

Нехай збуваються всі Ваші мрії! Успіхів Вам, любові й міцного здоров'я!!! Нехай на душі завжди буде свято, а життя стане солодкою казкою! Веселих свят. Хай цей рік стане новим і значущим етапом у Вашому житті!

Почему всем на всё пофиг?

Почему в нашей стране люди такие незаинтересованные? Ни в чём...

А все начинается, как известно, с маленького... С небольшого коллективчика (или уместнее сказать: просто группы людей).

У моих знакомых фактически сейчас в руках просто огромнейшие возможности. Бери - не хочу. И не хотят же... Можно уже сейчас набираться опыта, работать, знакомиться с нужными людьми - и не ждать, пока всё само когда-нибудь свалиться с небес.

Но нет, им это не нужно... Гораздо круче вообще ни фига не делать. Каждый день. Просто тусить, не имея никакого больше удовольствия, никакой другой цели.

Зачем учиться на кого-то в институте, не имея особого желания им стать??? Не понимаю.

Люди такие глупые. Блин... И от этого реально очень больно.

Куда-то бежим, спешим всё время... Пытаемся побыстрее урвать себе кусок побольше от общего "пирога"... Кому? Зачем? Всего не соберешь... Всё мало и мало... Че больше, тем больше и хочется.

Хочется материального стимула? А за что хочется, чтоб платили? Если еще нет ни малейшего опыта, нет практики, нет умений... И, самое главное, нет желания работать... Пока нет, я надеюсь.

И почему не хочется получать опыт и практические навыки уже сейчас, а не какие-то мнимые золотые горы, которые сами себе и рисуем. Понятное дело, просто так всего этого не будет. Необходимо пахать.

Зазвезделись, онаглели, а большинство то еще ноль без палочки...

Всем доброго вечера!

Вчера посмотрел с друзьями фильм "Семь жизней" с Уилом Свитом. Очень сильно. Я до сих пор под печатлениями. Кто не смотрел, обязательно сделайте это!!!

Вообще каждую ночь смотрим с друзьями фильмы. Прошлый раз вообще просидели до утра, обсуждая после фильма жизнь, сны, время...

Сегодня должен был поехать в Полтаву, но немного изменил свои планы. Может и надо было поехать (хоть я и люблю Киев, периодически нужно все-таки убегать от суеты для того, чтобы отвлесься от будничных забот и "покопаться" в себе). Но, в принципе, не жалею, что я этого не сделал. День посвятил себе любимому, немного побродив по городу и забежав к родственникам :)

Очень люблю ходить по Киеву пешком. Так ищу вдохновение и просто морально отдыхаю. Кстати, понял, что музыка занимает все больше места в моей повседневной жизни - без наушников практически ни шагу. Некоторые песни просто дают новые силы и помогают "отыскать" в себе себя, что не может не радовать. Качественной музыки сейчас очень мало.

Сегодня во время прогулки захотелось что-то написать (ну, как минимум вот этот пост, который и родился на лавочке в парке).

На следующей неделе, кстати, планируем запустить студенческое радио. Вот как раз готовлю выпуск своей программы... Но об этом как-нибудь в другой раз :)

Вот гулял сегодня и думал о том, что постоянно чем-то занят и, увы, редко нахожу время чтобы позвонить родным... Вот так всегда... Когда имеем, то не ценим. Дела, работа, заботы... Они всегда будут, а люди не вечны... Глупые мы... Вот, прочитав этот пост, возьмите в руки телефон и позвоните родителям... Это не так трудно! Просто скажите "Спасибо". За всё... За то, что они у Вас есть, всегда поймут и поддержат, когда это необходимо...

Не теряйте друг друга.

Не заснути, не заснути... Не заснути!!!

Це повторюю я собі зараз. Ні, не тому, що надивився фільмів жахів (хоча під один із них якось почав засинати)... А тому, що о 7-й поїзд, і якщо зараз укладусь, то хто знає, чи розбудить мене будильник (а це йому, щиро кажучи, вдається не так вже й часто, більше допомагають друзі)...

От завжди так. Коли треба не спати, то важко стриматися...

Думаю, чим би таким зайнятися?.. О! У Блог напишу!!)))

Хотів завтра (чи то пак, вже сьогодні) зайти до школи, яку закінчив - подивитися, наскільки все змінилося за час моєї відсутності. З'явилася якась нотка ностальгії... Ні, я ні краплини не жалкую за минулим. Потрібно рухатися вперед. Я це прекрасно розумію і роблю!) Просто вдячний тим людям, які завжди мене розуміли і підтримували. Хотів із ними побачитися, сказати слова подяки. Але цього разу зробити заплановане не вийде, бо поїздка до Сум раптово скоротилася до надто малих термінів. Тому обмежуся зустріччю з ріднею, ще деякими справами. Може побачу старих друзів - то вже як вийде :) У неділю знову до Києва.

Сьогодні, до речі, був у телецентрі. Цікава атмосфера, що мене манить...

Друзі нещодавно зв'язалися з політикою. Але, зважаючи на весь її відверто ганебний бруд у нашій країні, на них відразу посипалась купа звинувачень та несправедливих підозр. Дуже поважаю їх за те, що вони не здаються і стоять до кінця, не "прогинаючись" під обставини. Своїми діями показують, що Чесні та Справедливі Журналісти ще існують. Дивлячись на таких людей, хочеться вірити, що наша молодь здатна змінити Україну на краще.

Скоро Хелоуїн, тому всіх вітаю і бажаю веселого життя. Наші святкують вже відсьогодні :)))

Друзі!!! Сталося лихо...

Так боляче, коли ти втрачаєш близьку тобі людину. Ту, до котрої звик, чиї поради та настанови уважно слухав і намагався їх дотримуватись...

Чому хороші люди покидають нас так рано?.. Не розумію... Мені просто не вистачає слів.

Ніби хтось просто взяв і вирвав серце, а потім знову поставив на місце. І щось ніби стискає у горлі...

Вічна пам'ять Йому! Миколі Івановичу Недопитанському.

Дуже шкода (((

Прошу пам'ятати Його та те, чому він нас учив... Завжди... Так і не встиг сказати "Спасибі"... Хороші люди не помирають, вони завжди живуть у наших серцях.

Світла пам'ять!!!

Як просто людей образити словами. Вчора не дуже коректно висловився про людину, сказавши деякі речі жартома, зовсім не подумавши... Найприкріше, що говорив, не думаючи погано, і навпаки, поважаю цю людину... Сподіваюся, що не триматиме на мене зла :)

Аааааа! Така кумедна історія була сьогодні...

Піднімалися ескалатором на "Шулявці" і раптом різко зупинилися (я ледь не влип у сходинки)... Якраз був посередині шляху... До верху ж ще ого-го було...

Ну що ж... Постояли трохи, діватися нікуди. Треба вибиратись нагору. Пішли... І тут серед усіх оголошень по гучномовцю лунає: "З пропозиціями щодо роботи метрополітену звертайтеся..." Один чоловік захекано: "З ПРОПОЗИЦІЯМИ БЛ**Ь..." Ми всі полягли зо сміху :)))

До речі, чомусь завжди любив метро. Принаймні, влітку там можна врятуватися від спеки, а в годину пік позбавити себе задоволення провести пару годин у пробці. Як ось учора... Коли весь Київ стояв непорушно, а я заснув, поки чекав, як зрушимо. Добиравсь додому дві години маршрутом, який в принципі можна подолати хвилин за 20...

Ну то таке...

О, згадав найприємніше! Вихідні провів з колегами з ІЖ-ФМ! Такі класні люди!!!

Збиралися піти на нічну екскурсію Києвом, але її відмінили через дощ, тому ми вирішили натомість разом піти в загул :))) Грали в карти, волали пісні, дивилися фільм, трішки випили (хі-хі)... О 6-й ранку, як скажені, пішли в Мак снідати. Вочевидь, того, що ми творили вночі нам здалося недостатньо. І то було все так круто!!! Зустріли світанок і попадали обезсилені на свої ліжка (це вже було десь після 8-ї). Але далі буде!.. Хіба ж нас зупиниш?.. ))))))))

А ще я підстригся!!! Отак-от!)))

(Увага! Не є автобіографічною історією!)

Учора мене не стало. Я покинув світ, де мене ніхто не знав, а тому не чекав і не міг зрозуміти. Але ні, мене це не дратувало. Більше того, Я з того мав якесь дивне відчуття – чи то задоволення, чи то просто самотності.

Читать дальше...

А скоро і грандіозний проект... Ти маєш це почути! Слідкуй за останніми новинами на Офіційній твіт-сторінці радіо!

Мене ледь не з самого малечку дивувало вміння деяких журналістів та Інтернет-видань висмоктувати новини з пальця... Та ще й частенько робити це настільки бездарно, що не хочеться потім і взагалі дізнаватися новини з цього ресурсу. Сьогодні дізнався, що лікарі, жартуючи, називать це явище гіпофізним онанізмом. І буває він найчастіше у тих "талантів", що купили собі диплом на ринку або й взагалі віднайшли у собі шалене покликання без жодних на те підстав... Навіщо робити з себе акулу пера, якщо тобі до акули, як до Києва рачки?!...... Ну, не журналіст ти, ну нащо тоді забивати свою і чужу голову жахливим непотрібом, тирсою, що роз*їдає мозок пересічного громадянина... Такі статті не гіпнотизують читачів, ні... Вони просто спричиняють розумову деградацію ще й їхню, а не лише самого автора, який героїчно описав усі свої марення... Читаєш яку-небудь нісенітницю і віриш, що так і має бути. Боже, храни Інститут журналістики!..

Чомусь завжди сподіваємося, що в майбутньому все буде просто офігенно, а натомість не прикладаємо зусиль, щоб так і було. Бува само звалиться, як манна небесна.. Оо

Надіємося, на когось іншого чи на щось інше...

Ну а як же?.. Так усе набагато простіше виходить... Винен завжди він або вона, ну або вони на крайняк...

Чекаєш собі щастя, рахуючи баранців на небі. А ще ж і пожаліти обов'язково себе потрібно:

 - Я такий нещасний, у того батьки багаті, тому з роботою фартонуло... А мені доля нічого не дарує... Працюю день і ніч, "акі пчєла"...

Саме тому дуже важливим є постійний рух ВПЕРЕД! І якщо не вийде сьогодні, вийде завтра, ні - то післязавтра. Але ж вийде! Помилятися не страшно, головне - не зупинятися...

Не виходить? Треба спробувати щось інше. Інакше досягнути своєї омріяної мети.Насамкінець, як варіант, можна змінити і саму мету...

Спитай себе, а чи максимальних зусиль ти докладаєш для того, аби все вийшло?.. Тобі ніхто не скажу правду, бо її знаєш лише ти сам! Якщо є ціль, то є і можливості її досягнути. Завжди Є! Лишається тільки перебороти себе та свою лінь...

 

За кілька годин знову повертаюсь до Києва!

Сьогодні половину дня бродив по місту (Суми). І зрозумів, що все-таки я люблю це невелике, але затишне місце... Аж якась ностальгія з'явилася... Спогади, старі знайомі, шкільні роки, насамкінець... До речі, завітав і до школи, хоча вчителів зустрів зовсім мало... Усі були на якійсь там конференції. Ну і нехай.

Пакую "чумодани" :))) Завтра треба рано вставати... Для мене це надреальна проблема!!!

А з понеділка починаю нове життя... І для мене це зовсім не пусті слова чи обіцянка-цяцянка...) Бо так і є, і це неминуче!!!

 

Я на зв'язку, пишіть :)